Шановна Тетяно, я людина вже в літах і бачив на своєму віку всяке. Скажу вам просто, без зайвих слів: роботодавець, який не розраховує в день звільнення — або безграмотний, або нечесний. В обох випадках чекати і сподіватись на сумління — марна справа. Казали колись старі люди: «Добра людина сама дасть, а злу треба нагадати законом». Ось і нагадайте. Держпраці, письмова вимога, фіксація дат — все як тут порадили. Тільки не зволікайте. Строк позовної давності по трудових спорах — три місяці з дня, коли ви дізнались про порушення. У вашому випадку цей строк вже тече. Кожен зайвий тиждень — це ризик що суд скаже «пропустили строк». Тож не відкладайте на «може само вирішиться».

Тетяно, рада чути що ви не здаєтесь. Правильно робите що ідете вдвох з Наталкою — свідок завжди потрібен. І ще одне хочу сказати напослідок: якщо директор раптом стане «дуже добрим» і запропонує вирішити все мирно без паперів — не погоджуйтесь на словесні обіцянки. Тільки письмово, тільки з підписом і датою. Усне слово — як дим на вітрі. Бажаю вам і вашим дівчатам справедливості.

Читаю і думаю — скільки вже таких історій, і скільки ще буде. Кажуть же: «Не знаєш мови — не підписуй». Це не докір дівчині, вона в скрутній ситуації зробила що могла. Але сама система так влаштована, щоб людина підписувала не думаючи — приїхала, втомлена, грошей нема, назад соромно вертатись. Я в своє время теж думав про Польщу, але вирішив лишитись тут у Чернівцях, хоч і менше заробляю. Зате сплю спокійно і нікому нічого не підписував не читаючи. Але раджу всім хто таки їде: є безкоштовні юридичні консультації в Польщі для українців, шукайте через Caritas або через ЦНАПи при консульствах. Може й пізно вже Марині, але знання — то зброя на майбутнє.

Слухайте, я вже тридцять років торгую — спочатку на базарі, тепер кіоск в Чернівцях. Бачив усяке. І скажу вам одне старе правило: що не написано — того не існує. Усна обіцянка від роботодавця — це як дим: сказали і розвіялось.

Не хочу нікого образити, але ось мудрість яку я засвоїв ще в дев'яності: перш ніж виходити на роботу — прочитай що підписуєш. Якщо не написано про премію — не чекай премії. Якщо написано розмито — питай до підпису, не після.

Тепер ситуація складна. Юридично — ihor_pravo правильно пише, можна боротись. Але практично — скільки нервів, скільки часу, і яка ймовірність що просто виженуть? У мене покупець одного разу теж погрожував, що поскаржиться в Держспоживслужбу — скаржився, перевірили, все чисто виявилось, а стосунки зіпсував назавжди.

Тетяно, якщо маєте сили і докази — боріться. Якщо ні — зробіть висновок і більше не повторюйте помилки з усними обіцянками. Гіркувато, та мудро.

Шановна Людмило, ваша ситуація, на жаль, типова для комунальної сфери — і не тільки в Чернігові. Є стара мудрість: якщо хочеш щоб тебе почули — пиши, а не говори. Усна скарга на планьорці — це як вітер у полі, сьогодні є, завтра нема. А от письмова заява з вхідним номером і підписом секретаря — це вже документ, і з ним доводиться рахуватись. Я б радив спершу вичерпати внутрішні ресурси: заява директору, запит до профспілки якщо є. Потім уже Держпраці. Не поспішайте одразу в суд — це коштує часу і нервів. Але і мовчати безкінечно — собі на шкоду. Як кажуть: тихіше їдеш, але нікуди не приїдеш.

Шановна Тетяно, тут народна мудрість каже: «Де немає порядку в документах — там немає порядку взагалі». Я сорок років у торгівлі, починав ще за союзу на ринку, потім кіоск тримав, а тепер дивлюся на те що відбувається і лише хрестюся. Колективна відповідальність — то річ серйозна, але вона не означає що можна брати зі всіх порівну без жодних підстав. Пам'ятаю у дев'яностих один мій знайомий тримав продуктовий — так він теж на продавців вішав усе підряд. Скінчилося тим що всі пішли, і він залишився сам з порожнім прилавком. Роботодавці часом забувають просту річ: без чесних і спокійних працівників немає торгівлі. Раджу вам, Тетяно, не піднімати голос, а говорити тихо і з папером у руках. Паперу бояться більше ніж крику.

Шановні, дозвольте і мені слово. Я торгую вже тридцять років і бачив усякого — і чесних підприємців і відвертих шахраїв. Prorab_skeptik каже гірку правду: люди справді підписують не читаючи, або взагалі не вимагають підписати. Але є мудрість народна: «Довіряй та перевіряй». Одна справа коли молода людина вперше виходить на ринок праці і не знає що вимагати — тут треба просвіта, а не осуд. Інша справа коли досвідчена людина знову і знову ходить без документів — тоді вже, як кажуть, «сам собі злодій». Порада моя проста і перевірена: перед тим як вийти на будь-яку роботу — навіть на три дні — вимагайте бодай елементарної записки з печаткою або розписку. Не дають — йдіть геть, бо там ловити нічого. І ще: Держпраці зараз приймає скарги онлайн, через портал Дія, це не складно навіть для немолодої людини.

Людмило, дякую за запитання, відповім чесно: обігрів є, маленький тепловентилятор за власні кошти куплений ще в дві тисячі дев'ятому році, і досі служить — ось вам і якість колишньої техніки. Хазяїн кіоск утеплив кілька зим тому, бо й сам розуміє, що хворий продавець — це зачинений кіоск. Є речі, де людяність є навіть без документів, і я цього не заперечую. Але Максим вище написав різко, проте по суті правильно: стаж дійсно не йде так, як мав би йти. Я про це думав, і думаю. Просто в моєму віці і в моєму місті не так вже багато варіантів з'являлось, і це теж треба враховувати — не всі живуть у Львові чи Харкові з великим вибором.

Доброго здоров'я всім, хто зазирнув сюди. Пишу не для того, щоб скаржитись, — прожите не вернеш, — а щоб молодь зайвий раз подумала, перш ніж погоджуватись на роботу «по-людськи» без жодного папірця. Я вже шостий десяток розмінюю, стою на ринку в Чернівцях за кіоском з горіхами і сухофруктами вже сімнадцять років, і ось вам суть: оплата — відсоток з виторгу, ніякого оформлення, ніякого лікарняного, ніякого відпустки. Влітку стоїш дванадцять годин під навісом, узимку — у пальті і рукавицях, а каса може дати нуль гривень, якщо день випав дощовий або свято. Господар — чоловік добрий, не кричить, але договір усний, і хіба слово — це папір. Кажуть у народі: «На слові далеко не поїдеш», — от і я не поїхав нікуди далеко, проте й не пропав, бо навчився рахувати самостійно і відкладати в конвертик у шухляді. Хочу, щоб ті, хто тільки починає, розуміли: жодних «він мені як рідний» і «ми один одного знаємо» — беріть хоч якийсь письмовий договір, навіть від руки написаний і підписаний, і зберігайте все до копійки в зошиті. Це мій досвід, хай комусь стане у пригоді.